ВО "Свобода"

ENG

24 серпня
Ігор Олійник: На Сході найбільше мене бентежило те, що не залишив свого продовження на Землі
Ігор Олійник: На Сході найбільше мене бентежило те, що не залишив свого продовження на Землі

День Незалежності ‒ свято, якого чекали українці багато років, до якого йшли крізь репресії, зневагу, приниження. І хоч 26 років тому нам таки вдалося здобути незалежність, відстоювати її довелося знову. Вже ‒ зі зброєю у руках. У 2014-му, коли армії в державі практично не було, боронити рідну землю від ворога пішли добровольці, серед яких було багато зовсім юних українців ‒ ровесників нашої незалежності. Народившись у вільній державі, вони вже не бажали ставати рабами.

Хмельничанин Ігор Олійник змалку пишався тим, що є українцем. Українська мова, вишиванка, історія рідного краю, розповіді про національних героїв ‒ все це цікавило хлопця. Патріотичні настрої привели його у молодіжну громадську організацію "Сокіл". Згодом хлопець брав активну участь у Революції гідності. А коли почалися воєнні дії на Сході, одразу вирішив, що піде захищати свою землю від ворога. Тоді йому було 25 і як інвалід з дитинства ІІІ групи він мав звільнення від служби в армії. Та від свого рішення не відступився.

"Якщо не беруть до Збройних Сил, то піду добровольцем, ‒ пояснює своє рішення Ігор. ‒ Потрапив у батальйон "Січ". У нашому взводі були, здебільшого, юнаки від 18 до 25-26 років. Багато прийшли якраз із "Сокола", тому один одного ми добре знали".

"Нас навчали офіцери-добровольці, тож муштру отримали хорошу, ‒ згадує молодий чоловік. ‒ Оскільки я маю з дитинства проблеми з рукою, то часом було непросто, а то й важко фізично. Але я не здавався, навчився влучно стріляти. І навіть з рукою стало легше. На початку вересня ми потрапили у зону бойових дій, у Слов'янськ. Але це місто вже звільнили, а ми не хотіли сидіти в тилу і виконувати функції поліції. Тож ставили перед керівництвом питання, щоб нас відправили у гарячі точки. І досягли свого. Потрапили в Курахове, Піски. Там вже була справжня війна".

Місцеві мешканці по-різному сприймали українських воїнів. Часом, каже Ігор, просто шкірою відчували недобрі погляди. Але запам'яталися зовсім інші випадки.

"На початку зими ми стояли на блок-посту в Кураховому, ‒ розповідає він. ‒ Пропускали місцевих, перевіряли документи. Під'їхало літнє подружжя, розговорилися, вони запитали, чи ми ще довго тут будемо. І поїхали собі. А години за дві повернулися. Відкривають багажник автівки, а там ‒ каструля з картопляним пюре, котлети, компоти. Все домашнє. Ми вже чули про випадки, коли місцеві мешканці намагалися отруїти наших бійців, тож спочатку куштували обережно. Але все було свіжим і смачним. Дуже приємні такі моменти. Й важливо навіть не те, що нам привезли щось смачненьке, важлива увага і доброзичливе ставлення зовсім незнайомих людей. Згадую ще один випадок. У Слов'янську, коли ми патрулювали місто, до нас підійшла старенька пані. І простягає гроші, каже: "Я отримала пенсію, це вам, купіть собі те, що треба. Вам ці гроші потрібніші, аніж мені". Ми подякували, але грошей у бабусі не взяли, їй самій не вистачає. Цей вчинок бабусі дуже зворушив і переконав у правильності того, що ми тут, на Донбасі, відстоюємо рідну землю і ось таких людей".

Про своє рішення піти на фронт добровольцем Ігор рідним не сказав. І батькам, і дівчині повідомив, що у Збройні Сили його не беруть, служитиме у Києві. Коли проводжали Ігоря до війська, кохана подарувала йому прапор зі написом "Хмельницький", який згодом підтримував у важку хвилину, нагадував про домівку та тих, хто там чекає.

"Про те, що служив на передовій, я сказав рідним вже за весільним столом, коли повернувся додому (Ігор одружився з тією дівчиною, яка подарувала прапор і вірно чекала коханого), ‒ пояснює хлопець. ‒ Я не хотів, щоб вони щохвилини турбувалися про мене, щоб мама плакала".

Крім прапора з рідного міста, у Ігоря був ще один оберіг.

"Якось волонтери разом із продуктами, одягом привезли дитячі листи й малюнки, ‒ згадує боєць. ‒ Ми почали розбирати подарунки, читати листи. Мені дістався лист від дівчинки Насті з Волині. Вона зверталася до українського воїна, бажала перемоги. "Нехай цей лист стане оберегом, повертайтеся живими", ‒ писала дівчинка. Цей лист я проносив у бронежилеті. Переконаний, що він і став мені оберегом. Зараз зберігаю його вдома. А Настю шукав у соцмережах, але її ніде немає. Та я все одно її знайду. На фронті була журналістка Лера Бурлакова. Вона приїхала готувати репортажі про зону бойових дій, а згодом взяла до рук автомат і залишилася на фронті. Вона зняла про цей момент, коли ми читаємо листи, ролик. Я його побачив десь через півтора року".

Молодий чоловік зізнається, що на фронті було страшно й моторошно. Помирати не хотів ніхто.

"Але найбільше я боявся не смерті, ‒ каже він. ‒ Мене бентежило те, що не залишив свого продовження на Землі. Адже ще не встиг одружитися, народити дітей". Сьогодні Ігор Олійник одружений, виховує сина.

Бойове побратимство ‒ то не просто дружба, це щось значно більше. "Побратимство, взаємовиручка, готовність пожертвувати собою, врятувати друга" ‒ це те, що відрізняє звичайну дружбу від бойової, ‒ каже Ігор. ‒ А ще ‒ мотивація, бо ми ж були добровольцями, нас не призвали, силою не відірвали від якоїсь справи, ми знали, куди і на що йшли".

Й сьогодні Ігор з усіма, з ким воював, спілкується, зустрічається. На жаль, декого уже ніколи не зможе побачити…

"Я часто згадую різні епізоди воєнного життя, ‒ продовжує чоловік. ‒ І завжди у ці спогади вплітаються мотиви дружби, взаємовиручки. Якось удвох з побратимом стояли на позиції у Пісках. Обстріл з того боку був жахливий. Ми відбивалися з кулемета. І раптом його заклинило. У нас залишилося лише два автомати і обмежена кількість боєприпасів. Я по рації попросив підтримки. Та ворог відкрив такий вогонь, що прийти до нас було неможливо, і ми це розуміли. Раптом до нас вриваються хлопці ‒ "Чорнота" і "Грім" з кулеметом, патронами, гранатометами і криком: "Що тут у вас? Ви просили про допомогу". Ось так, ризикуючи собою, хлопці прийшли рятувати нас. І таких прикладів ‒ безліч".

Сьогодні Ігор Олійник ‒ радник Хмельницького міського голови з питань АТО. Серед його обов'язків ‒ допомога волонтерам, координація дії бійців із владою, підтримка тих, хто демобілізувався.

Олена Щегельська